Мороз Сергій Петрович

Розглядається державознавча проблема, її місце та роль у системі сучасного юридичного знання з позицій людиноцентризму або онтологічного пріоритету, перегляду усталених традицій «двооб’єктності» і, як наслідок, раціоналізації правового начала. Подолання сакральних підходів у державорозумінні, невід’ємної складової праворозуміння, спонукає зверненню до ідеальних та реальних аспектів держави, державного

Вітчизняне державорозуміння розглядається з позицій світоглядно-методологічних, філософських засад, як необхідна умова раціоналізації знань про державу. Подолання сакрального виміру держави спонукає зверненню до ідеальних та реальних аспектів держави; образу держави як вихідної умови формування суспільно-політичних проблематик, який доповнюється наявним скепсисом по відношенню до чинної влади; правового начала, правового світогляду як такого, що обумовлює власне державу, квінтесенцією якої є саме стримування політично-владного свавілля. Філософським ядром такого світогляду виступає людина, що має онтологічний пріоритет

Права людини загальновизнані демократичною світовою спільнотою у ХХ ст. Сьогодні Україна як незалежна держава в своїй законотворчій і правозастосувальній діяльності орієнтується на міжнародні стандарти в галузі прав людини. Але до цього часу вона пройшла значний шлях утвердження як держава, протягом якого розвивалась і кріпла ідея про права нації, народу, людини.

Розглянуто проблему місця і змісту поняття держави у політико-правовій думці України XI – XII ст. як вихідну Виокремлено складові державної проблематики, напрями еволюції зміни змісту держави як необхідної умови сучасного розуміння витоків держави у вітчизняній політико-правовій думці, соціальна природи якої зводиться до безпеки і розвитку суспільства.

В роботі аналізуються сучасні аспекти побудови поняття держави шляхом окреслення організаційних, схематичних, означевих передумов або контекстного; виокремлення синонімічних терміно-понять, що складають коло поняття держави та їх класифікація; встановлення онтологічної приналежності поняття держави.

Звернено увагу на правові аспекти підходів у виявлені сутності і формування поняття громадянського суспільства з точки зору уявлень сучасного наукового раціоналізму як складової основи формування стратегії розвитку сучасного українського суспільства

Проблема понимания государства или государствопонимание одно из немногих современных исследовательских направлений в отечественной науки, которое (1) не имеет, более менее, устоявшейся аксиомы понятия государства, (2) оперирует, в числе прочего, множеством стереотипов, «сакральными» образами, мифологемами, влияющие и зачастую формирующие предметную сферу государства, в том числе, и юридической науки, (3) предметная сфера самого понимания, его механизмов, в отечественной политико-правовой мысли не сложилась, в ввиду отсутствия, даже ориентальном, единства того, что именно в обществе следует понимать и обозначать как государство

Вступ Тлумачення та інтерпретація поняття держави, оперує рядом позицій, які по-своєму вірно схоплюють її сутність. Але гострота міжпозиційних суперечностей з приводу, що саме у суспільстві, або яку сферу суспільних відносин, яке саме явище має позначатися терміно-поняттям "держава" 1; 2; 3; 4, здатна вийти за межі суто наукової дискусії. При цьому, жодна з таких позицій у сучасному державознавстві не може визнаватися єдино правильною, за відсутності, більш менш, сталої (аксіоматичної) форми поняття держави. Що сприяє гальмуванню вирішення низки пізнавальних і практичних завдань, пов'язаних зі становленням, функціонуванням та розвитком сучасної вітчизняної держави 5, 37; 6; 7. Держава як суспільний феномен, є розповсюдженим явищем, охоплює собою майже всі сучасні країни світу. Володіє різними модифікаціями, які у синхронному чи діахронному вимірах створюють підстави численним спробам віднайти поняття держави у руслі раціонального означення 8. У вітчизняному науковому дискурсі давно помічено, що всупереч близькості понять народ, суспільство, країна, вітчизна, влада, управління тощо, останні, все ж таки, не тотожні держави 9, а довільне застосування цього терміно-поняття як у суспільно-політичній риториці, так і науковій сфері, засвідчують стан розмитості (неоднозначності) поняття держави.

Проблема понимания государства или государствопонимание – одно из немногих современных исследовательских направлений отечественной науки, которое: 1) не имеет, более менее, устоявшейся аксиомы понятия объекта исследования (государство); 2) оперирует, в числе прочего, множеством стереотипов, «сакральными» образами, мифологемами, влияющие и зачастую формирующие предметную сферу государства, в том числе, и юридической науки; 3) предметная сфера понимания, его механизмов, в отечественной политико-правовой мысли не сложилась, в ввиду отсутствия, даже ориентальном, единства того, что именно в обществе следует понимать и обозначать государством [1, 2, 3].

Развитие правовой системы не обходится без учета принципа наследования. При этом, следует различать «наследование в праве» и «правонаследование». Под правонаследованием, например, в международном праве, следует понимать замену одного государства другим в несении им ответственности в международных отношениях  или передача прав и обязательств от одного субъекта другому. Правонаследование характеризуется, как правило,  волевым, осознанным  действием.

Постановку такої проблеми пропонуємо вирішити у двох аспектах:
– історико-теоретичний, що висвічує процес виникнення, розвитку і утвердже¬ння ідеї про юридичну відповідальність держави;
– юридичний, що передбачає конституційне закріплення та створення відповід¬ного юридичного механізму відповідальності держави.
Як першому, так і другому аспектам поставленої проблеми відповідає ві¬дома істина: від ідеї до її реалізації - дистанція великої відстані. Зупинимо увагу на головних і принципових, на наш погляд, положеннях кожного з вка¬заних аспектів.
В науці теорії держави і права зустрічаються невирішені проблеми, які не дивлячись уже на власну традиційність, продовжують бути актуальними. До їх кола можна віднести проблему юридичної відповідальності і, насампе¬ред, юриди¬чної відповідальності держави 1, або концепція відповідальності влади. Юридична відповідальність держави як наукова проблема розвивається у руслі концепції правової, а згодом і соціаль¬ної держави, сутнісною ознакою яких є безумовне визнання прав людини як за¬гальнолюдської цінності 2.

У сучасному праводержавознавстві проблема відповідальності держави, а більш точно державної влади, відноситься до того кола питань, які хоча і є вже традиційними, але продовжують бути актуальними . Сучасне конституційне законодавство, особливо пострадянських країн, містить у різній інтерпретації, але в орієнтально-узагальненому вигляді, однакову правову позицію – відповідальність як необхідна властивість сучасної державної влади.

Орієнтально-узагальненою ознакою сучасних політичних, економічних, соціальних, демографічних, екологічних, міжнародних тощо сфер суспільного життя є проблема їх стійкого (стабільного) розвитку. 
Стійкий (стабільний) розвиток як наукова проблема визначилася на початку 70-х рр. ХХ ст. у вигляді концепції стійкого розвитку  – системи факторів, які у своїй сукупності і взаємозв’язку здійснюють вплив на стабілізацію суспільних відносин, зменшують прояви ризиків, загрозливих для суспільства. До компонентів  концепції стійкого розвитку можна віднести суверенітет держави як системного об’єкту, що виражає в єдності розмаїття форм власного буття.

Введение. Проблема понимания государства или государствопонимание одно из немногих современных исследовательских направлений в отечественной науки, которое (1) не имеет, более менее, устоявшейся аксиомы понятия государства, (2) оперирует, в числе прочего, множеством стереотипов, «сакральными» образами, мифологемами, влияющие и зачастую формирующие предметную сферу государства, в том числе, и юридической науки, (3) предметная сфера самого понимания, его механизмов, в отечественной политико-правовой мысли не сложилась, в ввиду отсутствия, даже ориентальном, единства того, что именно в обществе следует понимать и обозначать как государство [1, 2].
Рационалистические тенденции современной науки выявляют необходимость обновления отечественной государствообразующей проблематики. Проблема адекватного государствопонимания и рассуждения предполагает: во-первых, поиск социальной сущности государства в противовес доминирующей идеологической, в связи с отказом от монизма в методологии научного исследования; во-вторых,  выявление свойств государства в условиях  современных тенденции политической глобализации и экономической интеграции, прямо или латентно оказывающих влияние на содержание государства, государственности вцелом. Тем самым, способствуют с одной стороны, поиску содержательной составной понятия безопасность и развитие, напрямую связанные с феноменом государство, с другой стороны, рационализации знаний проблемы государства, позволяющая оценивать государство как явление способное противостоять угрозам безопасного развития общества.

Актуальність звернення до проблеми місця і змісту держави у суспільній і політико-правовій думці, зокрема, як публічно-владної організації суспільства, продиктована рядом факторів: по-перше, сприйняття держави як необхідної і невід’ємної складової українського державотворення на засадах прав людини, що відповідає сучасним уявленням справедливого суспільного устрою українського народу, визначає необхідність подальшого наукового дослідження феномену держави; по-друге, творення самої держави, з якою пов’язується реалізація низки стратегічних цілей і завдань українського народу, супроводжується проявом негативних моментів (наприклад, конституційна інфляція), які у кількісному вимірі звертають увагу на факт розриву, що посилюється, між теоретичними уявленнями про державу та практикою її реалізації; по-третє, домінування у суспільній і політико-правовій думці теоретичних висновків зроблених здебільшого з урахуванням західноєвропейської теорії і практики державної організації, але без належного врахування вітчизняної суспільної і політико-правової думки та практики минулого, призводить до конструювання ідеальних моделей організації держави і, як наслідок, формування у теорії держави переважно теоретичних висновків направлених на те якою повинна бути держава всупереч тому, що є держава насамперед.

Специфіка становлення і розвитку ідеї прав людини в політико-правовій думці "недержавної" України попередніх історичних періодів, на відміну від народів, які мали свою державність з давніх-давен, полягає в тому, що тут дихотомія "держава-людина" вирішувалась не по прямій лінії, а опосередковано – через категорії "народність" (до кінця ХУІІІ ст.), нація (з ХІХ ст.). Тому ідея нації "працювала" на проблему державності та проблему прав людини з того часу, коли оформилась українська нація, і призвела до утвердження у свідомості її прогресивної інтелектуальної еліти концепції демократичної правової держави.

Державотворчий потенціал прав людини (у правовому аспекті) полягає в законодавчому оформленні реалій людського буття, її свобод, як закономірний наслідок національної самоорганізації українського суспільства на демократичних засадах. Саме за допомогою держави права людини набувають свого конкретно-практичного змісту, переходять з ідеального їх сприйняття в засіб реалізації прав і основних свобод 1, С.38-41. Своєрідність політичних змін кінця XVIII ст. на Сході Європи (самоорганізація новоєвропейської цивілізації), соціально-економічних змін, сприяли приєднанню українців, як і інших народів Східної Європи, до західноєвропейського націотворчого процесу. Провідною ідеєю останнього з другої половини XIX ст. стала ідея створення власних держав. На думку Г.Гегеля, народи не мали існувати поза державною формою як спільнота людей, яких об’єднує певний спосіб життя, характер тощо. Народ (нація) як розвинена індивідуальна форма духу, свого найвищого життя досягає лише з появою держави. А тому, мета народу полягає в тому, щоб бути державно–згуртованим і підтримувати себе таким. У правовому розумінні з утвердженням держави пов’язуються надії народу на подолання соціально-економічного, національного гноблення, а останнє можна визначити як реалізацію прав людини (права народу).

Громадянське суспільство і держава, як взаємопов’язані і взаємодіючі соціально-правові реальності обумовлюють і визначають сучасні тенденції розвитку всіх складових державно-організованого суспільства. Механізм цієї взаємодії відображає трансформацію індивідуальної і групової свідомості в суспільну свідомість, результат якої прямо, або опосередковано впливає на формування сучасного ідеалу справедливого устрою.
Громадянське суспільство не було провідною темою вітчизняної політико-правової думки 1, як предмет наукової розробки був задіяний лише на початку 90-х рр. ХХ ст. 2, 3, 4, 5, 6, 7 У руслі всебічного пе-реосмислення політико-правової спадщини мислителів України, проблема громадянського суспільства виявляла себе в якості складової, наприклад, концепції свободи нації, концепції місцевого самоврядування, концепції державотворення 8, С. 80 – 82; 9, С. 308 – 315; 10, С. 107 – 114.
Процес формування громадянського суспільства складний, суперечливий, характеризується довготривалістю. У завершеному стані громадянське суспільство не сформовано в жодній країні. Історико-філософський, політико-правовий аналіз у загально-орієнтальному вигляді дозволяє виокремити три основних періоди розвитку теоретичних уявлень про громадянське суспільство: перший (від античності до Нового часу) – ототожнення держави і суспільства, пошук гармонійної моделі державного устрою з використанням категорій свобода, рівність, справедливість; другий (від Нового часу до другої полов. ХХ ст.) – уявлення про громадянське суспільство як засіб впливу та обмеження державної влади; третій – (з другої полов. ХХ ст. і до нашого часу) – домінування концепції громадянського суспільства, як суспільного ідеалу 1, 11. Якщо для першого періоду є звернення до проблеми громадянського суспільства опосередковано або у контексті інших проблем, другий і третій періоди виявилися більш наближеними до усвідомлення безпосередньо функціонального і механізменного характеру громадянського суспільства. Загалом, як ідея так і практика громадянського суспільства розвивалася у руслі гуманістичних традицій поглядів на людину 12, С. 95, правового забезпечення прав людини 13, С. 227.

У добу українського національного відродження (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) 1, С.4 ідея прав людини набула конкретного концептуального змісту: ідеї свободи, рівності, справедливості, звільнені від релігійних імперативів та ідеологічних ілюзій, викристалізувалися у конкретні концепції, зокрема, національного самовизначення. Ця концепція творилися як представниками університетської науки, так і видатними суспільно-політичними діячами; знаходили вираження як в наукових монографіях і статтях, так і в програмах політичних партій, рухів, публіцистичних працях. Вони будувалися на теорії природного права (кінець ХVIII – перша половина ХІХ ст.), історичній школі права, юридичному та соціологічному позитивізмі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).

Проаналізована ідея місцевого самоврядування в контексті розвитку політико-правової думки України. В розвитку ідеї окреслюються два етапи: перший - кінець ХVIII - перша половина XIX ст.; другий - друга половина XIX - початок ХХ ст. На першому етапі переважав підхід до місцевого самоврядування з позиції розвитку общинного (громадівського) самоуправління. Другий етап передбачав створення федерації громад за принципом децентралізації - модернізованого типу місцевого самоврядування. Перший і другий етапи об’єднує те, що робилися спроби запропонувати теоретичну конструкцію яка включала в себе створення демократичної організації колегіальної (безпосередньої або представницької) форми реалізації влади. Органи місцевого самоврядування розглядалися і як органи народовладдя і як органи державної влади.

Проблема понимания государства или государствопонимание одно из немногих современных исследовательских направлений в отечественной науки, которое (1) не имеет, более менее, устоявшейся аксиомы понятия государства, (2) оперирует, в числе прочего, множеством стереотипов, «сакральными» образами, мифологемами, влияющие и зачастую формирующие предметную сферу государства, в том числе, и юридической науки, (3) предметная сфера самого понимания, его механизмов, в отечественной политико-правовой мысли не сложилась, в ввиду отсутствия, даже ориентальном, единства того, что именно в обществе следует понимать и обозначать как государство [1, 2].

Постановку такої проблеми пропонуємо вирішити в історико-теоретичному аспекті, що висвічує процес виникнення, розвитку і конституційного утвердження ідеї про права людини в Україні на тлі загальнолюдських досягнень.
Поставленій проблемі відповідає відома істина: від ідеї до її реалізації - дистанція великої відстані. Зрозуміло, що висвітлити заявлену проблему в короткій статті з необхідною повнотою неможливо. Зупинемо увагу на головних віхах і принципових положеннях.

Ідея місцевого самоврядування була відома здавна у політико-правовій думці України. Це, по-перше, пов’язано з одвічною боротьбою народу не тільки проти кріпацтва але й проти національного гніту. По-друге, самоврядні організації були проекцією практичної реалізації ідей про права людини.
Місцеве самоврядування як первісний осередок самоорганізації населення в розв’язанні господарських, соціальних, культурних питань є одночасно соціальним і правовим інститутом, що діє у певному політико-правовому просторі, і засобом соціального управління, ґрунтованим на принципах самоорганізації та саморегулювання певних, сформованих за тими чи іншими ознаками людських спільнот 1, С.3. Ідейно-теоретичні підвалини сучасного поняття місцевого самоврядування почали формуватися лише в XIX столітті 2 в руслі розвитку демократичних цінностей, серед яких окремо виділимо свободу людини (права людини), складовими елементами яких були: 1) право кожного народу (нації) на самовизначення (свободу), ліквідація національного гніту; 2) соціальна і юридична рівність кожної людини, незалежно від стану, перед законом, скасування станів як таких; 3) однакове право кожної людини на участь у державному і суспільному житті, яке можна було зреалізувати, наприклад, на основі розвитку місцевого самоврядування.

Актуальність дослідження прав людини, полягає в тому, що дає можливість: по–перше, відтворити вітчизняну гуманістичну традицію, своєрідність правосвідомості і правового мислення в умовах довготривалої відсутності стабільної державності; по–друге, визначити ступінь концептуальних досягнень української інтелектуальної еліти у порівнянні з мислителями сусідніх державних народів і націй; по–третє, оцінити вітчизняну ідейну й історико–правову спадщину для перспектив оптимізації внутрішнього і зовнішнього буття сучасної України, збереження національної самобутності в умовах сучасної тенденції до глобалізації.
Закономірним є поліваріативність теоретичних підходів до проблеми прав людини на всіх етапах розвитку української політичної та правової думки. Ця ідея має хронологічний і географічний вимір. Кожна країна, залежно від правосвідомості, правової культури, менталітету її народу, стану законодавства, презентувала своєрідні ідеї в галузі прав людини. Останні визначали особливості політико–правового світогляду народу, його самобутність. Ці ідеї запозичувалися іншими менш розвинутими країнами, які для покращення свого суспільного життя боролися за гуманізацію діючої правової системи, законодавства тощо.

Людина, її права стають пріоритетною сферою діяльності української держави.[5] Зважене, об'єктивне, усвідомлення окремих сторінок історії нашого народу, в особливості періоду радянських часів, ставши сьогодні  сферою політичних маніпуляцій в галузі правового захисту населення, окремої особи, повинно допомогти  більш чіткіше виділити як позитивне так і негативне в теорії і практиці прав і свобод людини, відокремити  те, що може слугувати фактором подолання нинішніх кризових явищ в суспільстві, так і те, що може заважати модернізації правової концепції в галузі  прав і свобод людини.
Традиційно у центрі ідейних доктрин конституціоналізму, завжди знаходилася особа і держава. Ідеологічна боротьба навколо проблеми держави і особи, має два напрями: державницький (етатистський), та індивідуалістський (особистісний).[18]  Якщо перший ґрунтувався на визнанні (безумовному чи з деяким застереженнями) панування держави над індивідом, то другий напрям, не відкидаючи держави в цілому, ставив на перше місце особу з її цінностями: свободою та автономією, правом та реальною можливістю самому визначати цілі, інтереси та напрями своєї діяльності.

У другій половині ХІХ ст. нові ідейно-політичні мотиви щодо підходів до співвідношення прав людини і прав народу спричинили щонайменше два фактори: 1) зовнішній ідейний політико-правовий вплив; 2) внутрішні соціально-економічні зміни, супроводжувані національно–політичними утисками. Кожен з цих факторів ніс як позитивний, так і негативний заряд. Перший – в основному стимулював розвиток прав людини і прав народу (нації) відповідно до принципу їх паритету. Другий (його виразником був царський уряд) – ставився скептично до прав народу (нації), в умовах формування буржуазних соціально–економічних відносин проводилася політика асиміляції українського народу, заборонялася українська мова в друкованих виданнях, у театральних виставах та інших культурних заходах. Тут достатньо згадати хоча б заборону російським урядом вживання слів "Україна", "український", "Гетьманщина", "Січ".

Актуальність дослідження прав людини продовжує бути невідкладним завданням вітчизняної юридичної науки. При цьому, од¬ним із головних завдань у цій діяльності на сучасному етапі, є ефективне по¬єднання вимог міжнародно–правових актів у галузі прав лю¬дини, досвіду зарубіж¬них країн та правових традицій українського народу, які склалися протягом тисячолітнього процесу державотворення в Україні.
Проблема прав людини багатогранна. Підходів до її вирішення запропоновано науковцями багато. Складніше визначитися з найефективнішими методологічними засадами, особливо в такій феноменологічній сфері, як права людини.
Потреба у розгляді сучасної вітчизняної методології з цього питання очевидна. Адже будь-який науковець, який досліджує минуле, відштовхується від сьогодення, керується сучасними напрацюваннями і досягненнями. Це не означає, що він екстраполює сучасне на минуле. Але він обирає з минулого те, що "працює" на сучасність, керуючись при цьому принципом історизму. Тут найкраще виявляє себе принцип єдності історичного і логічного, що є методологічною основою дослідження.
Автор робить спробу продемонструвати які сучасні методологічні позиції є вихідними, які наукові розробки мали місце в різні історичні часи з цієї проблеми і, що належить зробити, щоб з’ясувати той "стартовий майданчик", з якого розвинулася сучасна проблема прав людини в Україні.

Процесу розвитку ідеї прав людини в Україні властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини відбуваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини пов’язані з переходом від попереднього до нового поняття права 1, С.20.
Нове поняття права означає новий підхід до вивчення, розуміння і трактування як держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Адже всяке знання (в тому числі і про державу і право) існує в понятійно пов’язаному й опосередкованому вигляді, тобто, як складова частина певного поняття і певної концепції теорії 2, С.109-112. Звільняючись від понятійно–змістовного контексту попередньої теорії, нова теорія формується як певна понятійна визначена система знань, що відповідає новим умовам і є якісним показником пізнання права (в нашому випадку – ідеї про права людини) 3, С.9. Нове розуміння прав людини – якісний стрибок у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини – це, передусім, історія нових понять права і тих юридичних теорій, що формуються на основі цих понять і містять у собі проблему прав людини.

Щоб досконально проаналізувати сутність інституції “права людини” в сучасній вітчизняній юридич¬ній науці, автор, по-перше: звертається до характеристики концептуальних підходів поняття права людини, які склалися у світовій політико-правовій думці; по-друге: зазначає на різні підходи, що існують у сучасній політико-правовій думці; по-третє: можливості практичного використання надбань світової політико-правової думки у формування сучасної правової системи України. При цьому, одним із головних завдань є комплексний підхід до вивчення проблеми – в поєднанні вимог міжнародно-правових актів у галузі прав лю¬дини, досвіду зарубіжних країн та правових традицій українського народу.
У контексті оновле¬ної людської цивілізації права людини сприймаються як універсальна катего¬рія. Сучасні загальновизнані стандарти в галузі прав людини є дорогоцінним, колективним надбанням людства. Вони відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу. Їх формування стало можливим лише у результаті поступового, але неухильного утвердження демократичних ідеалів, проголошення найвищими цінностями суспільства законності, свободи, рівності, поваги до особистості.

Актуальність дослідження прав людини продовжує бути невідкладним завданням вітчизняної юридичної науки. При цьому, од¬ним із головних завдань у цій діяльності на сучасному етапі, є ефективне по¬єднання вимог міжнародно–правових актів у галузі прав лю¬дини, досвіду зарубіж¬них країн та правових традицій українського народу, які склалися протягом тисячолітнього процесу державотворення в Україні.
Проблема прав людини багатогранна. Підходів до її вирішення запропоновано науковцями багато. Складніше визначитися з найефективнішими методологічними засадами, особливо в такій феноменологічній сфері, як права людини.
Потреба у розгляді сучасної вітчизняної методології з цього питання очевидна. Адже будь-який науковець, який досліджує минуле, відштовхується від сьогодення, керується сучасними напрацюваннями і досягненнями. Це не означає, що він екстраполює сучасне на минуле. Але він обирає з минулого те, що "працює" на сучасність, керуючись при цьому принципом історизму. Тут найкраще виявляє себе принцип єдності історичного і логічного, що є методологічною основою дослідження.

Актуальность обращения к проблеме таможенных отношений обусловлена влиянием ряда факторов: 1) нормативно-правовое обеспечение таможенных отношений в системе государственных органов власти как неотъемлемая потребность современности; 2) объектно-предметное обоснование таможенных отношений как сферы специальной научно-исследовательской деятельности в русле научного исследования системы государственной власти и государственного управления; 3) политическая глобализация и экономическая интеграция, имеющие влияние на характер изменений в системе государственной власти, учет которых позволяет определить характер и направления современных трансформационных процессов государственного строительства.

Теорія і, особливо, сучасна практика прав людини пострадянських країн, демонструють певну залежність не стільки від тієї чи іншої форми державної організації, скільки від врахування типу управління, що визначає особливості самої форми держави, так і реалізацію, застосування стандартів прав людини.
Запропоновану проблему розглянемо у таких аспектах: 1) управління як зміст суспільної організації; 2) типи управління як відображення форм суспільної організації; 3) взаємозв’язок типу управління і типу державної організації.

Усвідомлення і розсудження з приводу державницької проблематики, пропонуємо розглянути у таких аспектах: 1) державотворчий потенціал прав людини як вітчизняна правова реальність; 2) співвідношення правового і соціального начал у державній організації – визначальний напрям сучасної вітчизняної політико-правової думки і практики.

У сучасних дослідженнях процесу формування концепції й інституту прав людини з точки зору відліку беруться найчастіше такі джерела, як Білль про права (Англія, 1688 р.), Декларація про незалежність (США, 1776 р.), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.) та подібні документи інших держав. Принаймні, ранішні джерела, крім Великої хартії вольностей (Англія, 1215 р.), звичайно не згадуються. Сам термін “права людини” вперше з,являється в армії Олівера Кромвеля під час англійської буржуазної революції ХУІІ ст.  Створюється враження, що до появи названих актів у жодних нормативних документах про права людини не йшлося.  Таке враження значно спростовується, якщо дослідити ряд фундаментальних релігійних канонічних текстів, зокрема обох частин Біблії - Старого і Нового Заповітів.

Проведення історико-теоретичного аналізу ідеї прав людини через категорію свободи є закономірним і актуальним, оскільки відповідає сучасному гуманістичному підходу до розгляду будь-якої історико-правової проблематики. По-перше, права людини виявляються як реально забезпечені форми і види реалізації індивідом свободи. Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена і забезпечена. Та свобода, яка складається з можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, свавіллям. Дійсна свобода пов’язана з необхідністю – об’єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і відповідно до них. По-друге, відбиває гуманістичну спрямованість політико-правових ідей мислителів України. В їх творчості свобода розумілася як споконвічне притаманне людині право жити не у неволі, а вільно здійснювати свої потреби й інтереси. "Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи – прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності" 7, С.19.
Сучасна політико-правова думка давно вже усвідомила, що абсолютно правильної світобудови для людства не існує, а свобода завжди буде поняттям, яке не має і не може мати остаточного завершення.

Історія політико-правової думки – це прогресуюча еволюція змісту, обсягу, масштабу і міри ідей про формальну (правову) рівність.
Різним етапам історичного розвитку свободи і права в людських стосунках притаманний свій масштаб і своя свобода, своє коло суб'єктів і відношень свободи і права, словом – свій зміст формальної (правової) рівності як міри свободи. Так що принцип формальної рівності – це постійний приналежний праву вимір свободи з історичним змінним змістом. Посилення правової рівності в історичній перспективі має сприйматися через призму того, що розуміється під такою рівністю (відмова від дрібних відмінностей між відносинами, що по різному врегульовані, – це благо; відмова від суттєвих ознак, що властиві різним відносинам і людям, то посилення такої рівності – свавілля). Важливо, щоб втілення у практику здобували прогресивні політико-правові ідеї про свободу і рівноправ’я. Тоді поступове накопичення знань у цьому напрямі політико-правовою думкою України можна розцінювати як показник прогресу думки. Адже теорія нерідко випереджає практику і від неї залежить орієнтація прийнятих законодавчих актів і втілення у практику, їх реалізація.

Ідеї прав людини та конституціоналізму, формувалися в єдиному руслі, на ґрунті нового юридичного світогляду, раціоналістичних концепцій права, ідей гуманізму, критики свавілля, беззаконня, абсолютистських режимів та пошуків різних державницько-правових засобів, конструкцій та форм (розподіл влад, парламентаризм, народний суверенітет і ін.), спрямованих проти узурпації публічної влади, її безвідповідальності перед індивідом та суспільством. Феодалізм, як суспільно-економічна формація, вже не задовольняла інтереси основної маси населення.
Необхідність конституціоналізму визначалася наявними на той час потребами, а саме, потребою у правовому характері взаємовідносин особи і держави, конституційній регламентації державного устрою та політичного режиму, конституційному визнанні прав та свобод людини, і основне, потреба Конституції - єдиного Основного Закону, необхідного регулятора всіх відносин в суспільстві. Правда, конституціоналізм в різних країнах і навіть в одній країні різними мислителями розумівся неоднаково, проте загальним для всіх його прихильників було визнання необхідності конституції, її активного впливу на політичне життя країни і визначальної ролі як основного закону в системі діючого законодавства, конституційної регламентації державного устрою і політичного режиму, конституційне визнання прав і свобод людини, правовий характер взаємовідносин держави і особи.

Пе¬реосмислення політико–правової спадщини мислителів України з точки зору вихі¬дних складових елементів ідеї прав людини – ідеї свободи, ідеї рівності, ідеї справедливості продовжує бути актуальним для нашого часу. Адже політико–правова думка України ХІ – поч. ХХ ст. оперувала категоріями "свобода", "рівність", "справедливість" і пройшло чимало часу, доки інституція "права людини" увійшла в науковий обіг і здобула правового статусу.   
Справедливість як загальнолюдська цінність послідовно розвивалася разом з розвитком суспільства, була прапором у руках тих, хто боровся за свободу, демократію та соціальний прогрес. Актуальність дослідження справедливості як суспільного явища полягає в тому, що вона є предметом уваги протягом всього існування людства й дотепер. Немає таких відомих філософів давнини, щоб їх не цікавили проблеми справедливості 1, С.10-73. Так, Сократ називав справедливість "ціннішою за всяке золото" і розплатився життям за дотримання принципу, "що законне, те й справедливе". Платон писав, що справедливістю в усіх державах вважається одне і те ж, "а саме те, що притаманно існуючій владі", "по суті, справжній правитель має на думці не те, що притаманно йому, а те, що притаманно підвладному" 2, С.79. На його думку, будь–яка держава благоденствує, якщо "там панує бездоганна справедливість". Аристотель, чия теорія справедливості була досить впливовою, виділяв загальну справедливість, що співпадає з природним правом, приватну, особливу, що виражається в позитивних законах. Він запропонував поділ приватної справедливості на розподіляючу (полягає у розподілі почестей і грошей) і урівноважуючу (зрівняння того, що складає предмет обігу). Цей поділ зберіг своє значення до наших днів. Закон, що закріплює таку справедливість, звертає увагу на різницю збитку, а з особами поводитися як з рівними, за винятком злочинця і потерпілого 3, С.87,89. Найсправедливішою формою правління Аристотель вважав таку, де правлять "середні".

Співголова оргкомітету-Шемшученко Юрій Сергійович, директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук України, академік (дійсний член) Національної академії правових наук, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Співголова оргкомітету-Ярмиш Олександр Назарович, президент Міжнародної асоціації істориків права, головний науковий співробітник Інституту законодавства Верховної Ради України, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України. Співголова оргкомітету-Курок Олександр Іванович, ректор Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник народної освіти України. Перший заступник голови оргкомітету-Усенко Ігор Борисович, перший віцепрезидент Міжнародної асоціації істориків права, завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, професор, заслужений юрист України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Заступник голови оргкомітету, керівник робочої групи з підготовки конференції-Гробова Вікторія Павлівна, директор Департаменту освіти і науки Сумської обласної державної адміністрації, доктор юридичних наук, професор.

З огляду зазначеного,
вважаємо за необхідне звернути увагу на поняття міждержавне об’єднання
та його основу, роль та місце в системі міжнародних та внутрідержавних
відносин, тенденції розвитку. Роль міжнародного чинника в системі сучас-
130
ного державотворення посилюється, а для держав з нестійкою правовою
ситуацією, стає чи не найголовнішим у процесах вибору оптимальних способів, прийомів та засобів ефективної державної організації.

Усвідомлення і розсудження з приводу державницької проблематики, пропонуємо розглянути у таких аспектах: 1) державотворчий потенціал прав людини як вітчизняна правова реальність; 2) співвідношення правового і соціального начал у державній організації – визначальний напрям сучасної вітчизняної політико-правової думки і практики.

Актуальність звернення до проблеми місця і змісту держави у суспільній і політико-правовій думці, зокрема, як публічно-владної організації суспільства, продиктована рядом факторів: по-перше, сприйняття держави як необхідної і невід’ємної складової українського державотворення на засадах прав людини, що відповідає сучасним уявленням справедливого суспільного устрою українського народу, визначає необхідність подальшого наукового дослідження феномену держави;

Зазначену проблему пропонуємо розглянути у таких аспектах: 1) категорії "ідея" та "ідеал" як необхідна світоглядна (предметна) складова раціоналізації вітчизняних знань та досліджень про державу; 2) питання держави та її ідеальні виміри у політико-правовій думці та риториці України поч. ХХ ст.; 3) особливості методології державознавчих досліджень.

На перший погляд, проблемі правової держави у вітчизняній науковій і суспільно-політичній думці приділено достатньо уваги, але наукові результати виявляють певну суперечливість, оскільки, по-перше, представляють собою варіанти переважно модернізованих концепцій етатистського або природньо-правового спрямування, а подекуди варіанти їх еклектичного поєднання, по-друге, домінування ідеальних, сутнісне суперечливих політико-правових конструктів. Перспективним виглядає підхід який дозволить оминути слабкі сторони існуючого протистояння позитивного і природнього у вітчизняній державно-правовій проблематиці.

Проблему підходів усвідомлення поняття держави пропонуємо розглянути у двох аспектах: 1) державорозуміння (Чіркін В., Рабінович П., Смородинський В.) як особлива, невід’ємна складова вітчизняного правознавства; 2) образ держави (Мамут Л.) як основа формування напрямів, моделей вітчизняної політико-правової проблематики.
1. Дискусійним для вітчизняної політико-правової думки є питання, що саме у суспільстві позначається "державою", а, з огляду на її політичну складову, робить проблему держави основоположною і гостродискусійною. По-перше, держава є домінуючою, формою організації сучасних суспільств; по-друге, поліконцептуальність, як вітчизняних, так і зарубіжних суспільних наук, формує діаметрально-протилежні погляди на сутність, функції, зміст (форму) держави; по-третє, як наслідок, відсутність у загальній теорії держави достатньо розробленого, насамперед, адекватного поняття. Наукові здобутки у сфері вітчизняного державознавства (з огляду на монізм минулих підходів, проблема не була сферою глибоких досліджень) виявилися не готовими дати більш менш чітку відповідь наявним модернізаційним, а подекуди і трансформаційним, процесам сучасного суспільства, заодно організації і характеру взаємодії держави відповідно сучасним умовам.

Помітне зростання впливу міжнародного (або зовнішнього) чинника на зміст і обсяг прав людини у національному праві, а разом і на особливості вітчизняної нормотворчої, правозастовчої, правовохоронної дільностей, визначають актуальність явища схопленого терміно-поняттям "стандарти" (або "міжнародні стандарти"). У широкому загалі слово стандарт представляє собою взірець, еталон, модель, сприймається як вихідне положення, якому мають відповідати ті чи інші об’єкти 1; 2, с. 614 – 616.

Проблему підходів усвідомлення поняття держави пропонуємо розглянути у двох аспектах: 1) державорозуміння як особлива, невід’ємна складова вітчизняного правознавства; 2) образ держави як основа формування напрямів, моделей вітчизняної політико-правової проблематики.

Усвідомлення і розсудження з приводу стандартів державної організації, пропонуємо розглянути у таких аспектах: 1) державотворчий потенціал прав людини як вітчизняна правова реальність; 3) фактори, які формують уявлення стандартів державної організації; 2) співвідношення правового і соціального начал у державній організації – визначальний напрям сучасної вітчизняної політико-правової думки і практики.

У термінологічному арсеналі пострадянської юридичної науки "міжнародні стандарти прав людини", як норми 1 допустимого поводження держави з населенням, зайняли вагоме місце. Ці норми, як матеріального права (перелік прав людини) так і процесуального права (як діяти, щоб захистити ці права людини) 2 за своєю соціальною природою, функціональним призначенням віднедавна кваліфікуються, як міжнародні стандарти. На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні. Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі 3.

Актуальність звернення до проблеми місця і змісту держави у суспільній і політико-правовій думці, зокрема, як публічно-владної організації суспільства, продиктована рядом факторів: по-перше, сприйняття держави як необхідної і невід’ємної складової українського державотворення на засадах прав людини, що відповідає сучасним уявленням справедливого суспільного устрою українського народу, визначає необхідність подальшого наукового дослідження феномену держави; по-друге, творення самої держави, з якою пов’язується реалізація низки стратегічних цілей і завдань українського народу, супроводжується проявом негативних моментів (наприклад, конституційна інфляція), які у кількісному вимірі звертають увагу на факт розриву, що посилюється, між теоретичними уявленнями про державу та практикою її реалізації; по-третє, домінування у суспільній і політико-правовій думці теоретичних висновків зроблених здебільшого з урахуванням західноєвропейської теорії і практики державної організації, але без належного врахування вітчизняної суспільної і політико-правової думки та практики минулого, призводить до конструювання ідеальних моделей організації держави і, як наслідок, формування у теорії держави переважно теоретичних висновків направлених на те якою повинна бути держава всупереч тому, що є держава насамперед.

В межах сучасних теоретичних акцентуацій вітчизняної юридичної науки, предмет держави не має, більш менш, прийнятого аксіоматичного підходу з урахуванням вимог теорії і практики. Важливого значення набуває державорозуміння, як відправний елемент ідей, концепцій, вчень, теорій про державу на вітчизняному ґрунті. Пропонованій проблемі корелюють наступні завдання: 1) необхідність державорозуміння як необхідна складова вітчизняного правознавства; 2) міркування з приводу співвідношення держави і права; 3) типи державорозуміння.

На перший погляд, проблемі правової держави у вітчизняній науковій і суспільно-політичній думці приділено достатньо уваги, але наукові результати виявляють певну суперечиливість, оскільки, по-перше, представляють собою варіанти здебільшого модернізованих концепцій етатистського або природньо-правового спрямування, а подекуди їх еклектичне поєднання, по-друге, домінування здебільшого ідеальних, сутнісно суперечливих політико-правових конструктів. Перспективним виглядає підхід який дозволить оминути слабкі сторони існуючого протистояння позитивного і природнього у вітчизняній державно-правовій проблематиці.

Во-первых: проблема гражданского общества, равно как и ряд других политико-правовых явлений, востребованных на постсоветском пространстве, актуальные темы, от которых прямо зависит безопасность и развитие общества. Во-вторых, предложения конституционного закрепления (встречается в исследовательских работах ученых Украины) гражданского общества, делает необходимым адекватное восприятие того, что может со временем определять содержание и направления отечественной государственной власти. В-третьих, идея формирования и нормативного закрепления общественного контроля за деятельностью государственных органов власти (серия научных конференций подобной тематикой проводилась в Российской Федерации) рассматривается как элемент гражданского общества.

Постановку проблеми статусу суб’єктів права як складової правової системи у контексті співвідношення правового і соціального аспектів держави пропонуємо розглянути у таких напрямах: 1) роль людського чинника у сучасній правовій системі як показник рівня правової свободи; 2) статус суб’єктів права у контексті співвідношення правових і соціальних норм як показник реалізації принципу рівноправності.

Актуальність звернення до проблеми місця і змісту держави у суспільній і політико-правовій думці, зокрема, як публічно-владної організації суспільства, продиктована рядом факторів: по-перше, сприйняття держави як необхідної і невід’ємної складової українського державотворення на засадах прав людини, що відповідає сучасним уявленням справедливого суспільного устрою українського народу, визначає необхідність подальшого наукового дослідження феномену держави; по-друге, творення самої держави, з якою пов’язується реалізація низки стратегічних цілей і завдань українського народу, супроводжується проявом негативних моментів (наприклад, конституційна інфляція), які у кількісному вимірі звертають увагу на факт розриву, що посилюється, між теоретичними уявленнями про державу та практикою її реалізації; по-третє, домінування у суспільній і політико-правовій думці теоретичних висновків зроблених здебільшого з урахуванням західноєвропейської теорії і практики державної організації, але без належного врахування вітчизняної суспільної і політико-правової думки та практики минулого, призводить до конструювання ідеальних моделей організації держави і, як наслідок, формування у теорії держави переважно теоретичних висновків направлених на те якою повинна бути держава всупереч тому, що є держава насамперед.

Усвідомлення і розсудження з приводу державницької проблематики, пропонуємо розглянути у таких аспектах: 1) державотворчий потенціал прав людини як вітчизняна правова реальність; 2) співвідношення правового і соціального начал у державній організації – визначальний напрям сучасної вітчизняної політико-правової думки і практики.
Об’єктно-предметна сфера державницької проблематики, в межах вітчизняної юридичної науки, характеризується станом поліваріантності, як наслідок, з одної сторони, відходом від наукового монізму у державознавстві, який супроводжується, поки що, невизначеністю власне вітчизняної юридичної аксіоми держави; [1] з іншої сторони, суперечливою практикою реалізації ряда засадничих (конституційних) положень вітчизняного державотворення, конструкти яких оформилися переважно під впливом або шляхом запозиченння західноєвропейської політико-правової теорії і практики.

Теорія і, особливо, сучасна практика прав людини пострадянських країн, демонструють певну залежність не стільки від тієї чи іншої форми державної організації, скільки від врахування типу управління, що визначає особливості самої форми держави, так і реалізацію, застосування стандартів прав людини.
Запропоновану проблему розглянемо у таких аспектах: 1) управління як зміст суспільної організації; 2) типи управління як відображення форм суспільної організації; 3) взаємозв’язок типу управління і типу державної організації.

Суспільно-значимі проблем, що потрапляють у сферу сучасної політичної риторики, в орієнтально-узагальненому вигляді, виявляють три основні контури рішення: по-перше, подолання проблеми шляхом повернення до минулого стану, як перевіреного практикою, отже передбачуваного з точки зору очікуваного, бажаного результату, більш менш, зрозумілого для більшості активних членів суспільства у пошуку моделей  справедливого суспільного устрою (консервативний); по-друге, подолання проблеми шляхом зміни наявної практики у руслі сформованої моделі, переважно ідеальної, яка не мала практичного застосування у даному суспільстві, але обґрунтована під впливом, наприклад, запозичених практик та їх теорій (ідеальний); по-третє,  подолання проблеми шляхом  врахування як минулої практики так і необхідності їх змін з урахуванням домінуючих тих чи інших сформованих ідеальних моделей (компромісний). Філіація контурів сприяє формуванню різних політично-орієнтованих груп людей, палітрі пропозицій, думок, тональність яких здатна впливати на стратегічний вибір у подоланні чи розв’язання суспільно-значимих питань, реалізації інтересів і потреб суспільства. Але реалізовані інтереси ще не означають автоматичної реалізації власне суспільних потреб, як і сама реалізація може супроводжуватися суспільно-інтересовими протистояннями. У зв’язку з чим, проблема співвідношення інтересу і потреби у розв’язанні суспільно-значимих проблем, стає науковою розвідкою, здатної прямо чи опосередковано формувати зміст і напрями як розв’язання суперечностей з точки зору інтересово-потребового, так, і сприяння формуванню аксіоматичних формул чи позицій наукових знань, що відповідають вимогам і викликам сучасного безпечного розвитку суспільства. Вітчизняна практика державотворення характеризується поєднанням двох безкомпромісних напрямів: консервативного, в якому переваги минулого набувають ідеалізованого (переважно модернізованого) вигляду, якому апелюють певні суспільні групи; ідеалізованого, в якому переваги набуває переважно західноєвропейська теорія і практика, якому апелюють інші суспільні групи.

В орієнтально-узагальненому вигляді правова система суспільства є показником, по-перше, (вихідне) рівня, місця правового начала у суспільних відносинах, по-друге, (похідне) рівня і місця правового начала у предметній діяльності державних органів, що має суттєве значення в усвідомленні феномена самого права. Іманентною властивістю правової системи є: з одної сторони, правовий статус населення з точки зору втілення принципу формальної рівності, з іншої сторони, здатністю самої людини усвідомлювати власний правовий статус, можливістю користуватися ним у повсякденному житті. Саме з цих міркувань, правова система виявляє себе як динамічне явище або динамічний прояв права.

Діапазон сучасних вітчизняних наукових питань, які складають коло проблеми «громадянське суспільство» є занадто широким, в результаті відсутності належної концептуальної основи і відповідної юридичної аксіоми. При тому, що громадянське суспільство є конституційно-визначена стратегія розвитку в поєднанні з іншими не менш важливими політико-правовими конструктами, такими як правова, демократична, соціальна держава тощо. А, отже, є актуальною науковою проблемою, усвідомлення якої дає можливість долати розрив між конституційною дійсністю і конституційною реальністю.

У контексті сучасних підходів і правових аспектів державорозуміння, проблема співвідношення між управлінням і владою оперує доволі широким спектром виявлених зв’язків між зазначеними терміно-поняттями, та їх конструктами, що, з одної сторони, може сприйматися як результат поглибленого вивчення проблеми, а з іншої сторони, розмитою (не визначеною) залишається сфера дихотомії влада – управління, як результат багатоманіття методологічних підходів якими оперують нормативні науки. Насамперед стосується питання їх системного співвідношення, ряду аксіоматичних позицій тощо, що має суттєвий влив на сучасні теорію і практику державного управління і державної влади.
Проблему пропонуємо розглянути у таких аспектах: 1) управління, як зміст суспільної організації; 2) типи управління, як відображення форм суспільної організації; 3) взаємозв’язок типу управління і типу державної організації.

Актуальність теми дослідження. Формування громадянського суспільства, демократичної, соціальної держави, досконалої національної правової системи, які б відповідали ідеї захисту прав людини і громадянина, правовим традиціям, правосвідомості нашого народу, втілені, зокрема, в українській правовій ду¬мці, постає як невідкладне завдання вітчизняної юридичної науки. При цьому, од¬ним із головних завдань у цій діяльності на сучасному етапі, стало ефективне по-єднання вимог міжнародно–правових актів у галузі прав лю¬дини , досвіду зарубіж¬них країн та правових традицій українського народу, які склалися протягом тисячолітнього процесу державотворення в Україні. Актуальність дослідження розвитку і нагромадження гуманістичних ідей в політико–правовій думці України протягом IX – початку XX ст. полягає в тому, що дає можливість: по–перше, відтворити вітчизняну гуманістичну традицію, своєрідність правосвідомості і правового мислення в умовах довготривалої відсутності стабільної державності; по–друге, визначити ступінь концептуальних досягнень української інтелектуальної еліти у порівнянні з мислителями сусідніх державних народів і націй; по–третє, оцінити вітчизняну ідейну й історико–правову спадщину для перспектив оптимізації внутрішнього і зовнішнього буття сучасної України, збереження національної самобутності в умовах сучасної тенденції до глобалізації.

Навчальний посібник для самостійної роботи підготовлено відповідно до програми навчальної дисципліни Теорія держави і права. Викладено методичні рекомендації, теми, словник основних терміно-понять, тестові завдання, практичні завдання.
Розраховано на студентів спеціальності: 081 Право, 293 Міжнародне право, 262 Правоохоронна діяльність, що вивчають навчальну дисципліну Теорія держави і права.

Університет митної справи та фінансів Навчально-науковий інститут права та міжнародно-правових відносин Кафедра теорії та історії держави і права МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ТА ВИМОГИ ДО ПІДГОТОВКИ ТА ОФОРМЛЕННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ З ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА підготовки фахівців ступеня вищої освіти "БАКАЛАВРˮ Галузь знань: 08-Правоˮ; 29-Міжнародні відносиниˮ Спеціальність: 081-Правоˮ; 293-Міжнародне правоˮ Дніпро 2019

Державознавча проблематика у структурі юридичної науки і навчальної дисципліни “Теорія держави і права” охоплює окремий розділ “Теорія держави”, що базується, на наш погляд, на двох визначальних частинах: “Основи державознавства”, “Юридичне вчення про державу”.
Предметна сфера першої частини звернута на виявлення, встановлення місця, ролі держави у системі суспільних відносин для окреслення контурного обсягу держави як явища цілісного, що має власну субстанційну основу, не тотожного іншим подібним суспільним явищам. Образи держави, узагальнені типи її розуміння слугують своєрідним контекстом раціоналізації вітчизняного наукового знання, виступають мірою наяв-ного та ідеального в теорії держави. Витоки, її ґенеза спонукають до виявлення єдиного сутнісного призначення, головної функції.
Предметна сфера другої частини оперує проблематикою, так би мовити, внутрішньої форми або структури держави, що досягається чіткістю понятійної основи. Саме за цією умови ми можемо говорити про державу як явище реальне, дійсність якого підтверджується практикою. Багато- аспектність і багатовимірність як ознаки сучасного вітчизняного теоретизування є результатом домінування арифметичного підходу визначення поняття держави, а плюралізм методологій її дослідження веде до різних результатів. Необхідність держави, з якою пов’язується виконання низки стратегічних завдань, посилює суспільні вимоги її внутрішньої організації. Зв’язок держави і права, адекватність державної організації сучасним суспільним запитам актуалізує юридичний аспект дослідження, який у руслі раціоналізації сучасного знання тримається позиції правової обумов-леності держави.
Держава і право (або праводержава) становлять об’єкт пізнання юридичної науки. Право як регулятор відносин у суспільстві, з огляду на державу, усвідомлюється як формальне втілення ідеалів індивідуальної свободи і суспільної справедливості відповідно до конкретно-історичного часу у вигляді правомірної (правильної) поведінки. Держава як організатор відносин у суспільстві, з огляду на право, усвідомлюється як організація суспільства, спрямована на забезпечення і реалізацію ідеалів індивідуальної сво-боди і суспільної справедливості, відповідно до рівня матеріальних можливостей самого суспільства. Погляди на державу і право базуються як на реаліях суспільного життя, так і на їх інтерпретаціях. Саме тому наукові прогнози уявлення, висновки про минуле, теперішнє, майбутнє держави і права, закономірності їх розвитку багатопланові та не завжди однозначні.
Навчальне видання для подолання моністичного підходу доповнюєть-ся світоглядними завданнями: державно-правові явища – необхідна (нормативна та інституціональна) форма реалізації свобод людини і суспіль- ства; подолання уявлень суспільної та фахової правосвідомості насильницьких, потестарних трактувань держави і права як таких, що несумісні із загальнолюдськими цінностями; сприяння методології пізнання держави і права на основі юридичних категорій і доктринальних принципів права.
У підготовці навчального видання використано інноваційні наукові позиції сучасних учених Д. Бочарова, В. Гмирка, Л. Мамута, М. Марчен-ка, А. Матюхіна, Ю. Оборотова, С. Попова, В. Нерсесянца, О. Петришина, П. Рабіновича, В. Смородинського, О. Скакун, В. Четверніна що сприяють розвитку загальнотеоретичних юридичних знань, у тому числі з державознавчої проблематики, відповідно до викликів сучасної суспільної думки та практики.